Автори: Ірина Добровольська, Марина Добровольська
Вже вкотре за останні шість років на Україні вирують пристрасті виборчої кампанії. Країна поділяється на табори, що підтримують «свого» кандидата. Друзі сперечаються до сварок, якщо їх політичні преференції не співпадають. Мільярди гривень витрачаються тільки на рекламні кампанії кандидатів.
Тож не дивно, що сторони, які програють виборчі перегони, не так то легко визнають поразку. Починають шукати порушення, перераховують голоси, судяться з переможцями. Та мало хто замислюється над тим, що вибори – це не тільки оцінка якостей політичних діячів, це ще досить складна схема зі своїми тонкощами, які зазвичай не приймаються до уваги.
Проблема невдоволення обраними кандидатами не є специфічно українською. Так, спеціальна місія ОБСЄ визнала, що останні вибори президента США не відповідали «загальновизнаним демократичним нормам». Це вже нікого не здатне здивувати, після того як у 2000 р., третій раз в історії країни (подібне вже було в 1876 і 1888 роках), до влади прийшов претендент, що набрав меншу кількість голосів, ніж його суперник.
Як виявляється, об’єктивний результат виборів (ми не розглядаємо далекі від науки брудні прийоми) у значній мірі залежить від прийнятої технології виборчого процесу: виборчої системи, способу розподілу мандатів, якщо мова йде про парламентські вибори.