НЕЗАМОЖНИК (ЕСМІНЕЦЬ)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії
Автор: Ігор Костенко

Ми публікуємо статтю Ігоря Костенко про есмінець «Незаможник» українського та радянського флоту першої половини ХХ сторіччя. Стаття була визнана як одна з найповніших та отримала статус «доброї статті» в українській Вікіпедії.

«Незаможник» (з травня 1918 року до січня 1919 року «Київ») – ескадрений міноносець типу «Фідонісі», російського, українського, українського радянського та радянського флотів. Загалом есмінці «ушаковської» серії належали до есмінців типу «Новик».

Усього було замовлено 16 кораблів цього типу для Чорноморського флоту Росії, з яких було введено до складу флоту чотири одиниці, інші 12 добудовувалися на корабельні в Миколаєві (Україна).

Корабель від 2 липня 1915 року до травня 1918 року носив ім’я «Занте», з січня 1920 року до 12 липня 1923 року знову «Занте». 12 червня 1923 року був перейменований на український манер  – «Незаможний», а з 29 квітня1926 року йому дали ім’я «Незаможник».

ЗАМОВЛЕННЯ

«Незаможник» був замовлений в рамках останньої передвоєнної суднобудівної програми під іменем «Занте» у 1914 році з початком Першої Світової війни. Корабель призначався для посилення Чорноморського флоту в зв’язку із значним ростом ВМС Туреччини: турецька правляча еліта була вороже налаштована до Росії та підтримувала стратегічні близькі стосунки із  Німеччиною та пронімець-кими військово-політичними союзами — «Троїстий союз» (з 1912 року до нього увійшла Туреччина, утворивши  «Четверний союз»).

Спочатку було замовлено чотири кораблі типу Фідонісі. Однак, оцінюючи есмінці «ушаковської» серії, як найвдаліші серед кораблів даного класу, Морський головний штаб в 1916 році замовив у Миколаєві ще 12 кораблів цього типу.

ПРОЕКТ

Кораблі «ушаковської» серії були названі в пам’ять про перемоги російського флоту під командуванням Ф. Ф. Ушакова, а тому відомі як «ушаковська» серія.

На прохання офіцерів флоту та керівництва Товариства Миколаївських заводів та верфів (останні заради спрощення та здешевлення суден) проект нового корабля повторював основ-ні технічні рішення есмінців типу «Дерзкий».

За своєю конструкцією кораблі типу «Фідонісі» повторювали основні риси кораблів типу «Дерзкий», але з доопрацюванням конструкції та озброєння.

ЕСМІНЕЦЬ «НЕЗАМОЖНИК»

Нові кораблі відрізнялись від застарілих кораблів типу «Дерзкий» наявністю турбінних та парових приводів допоміжних механізмів, посиленим артилерійським озброєнням, усуненням значних перевантажень через встановлення не проектного озброєння, трьохтрубними торпедними апаратами. Також інженери модернізували енергетичне обладнання.

На кораблі був встановлений обмежувач швидкості ходу корабля. Для врівноваження маси судна були зменшені баки із запасом палива та прибрані поздовжні сталеві перегородки в носовому котельному відділенні. Натомість був посилений палубний настил та збільшена висота котельних захисних кожухів.

В процесі побудови «Незаможника», на основі бойового досвіду, кормовий (п’ятий) торпедний апарат замінили на 102-мм артилерійську установку.

А в травні 1916 року два 40-мм автомати фірми «Віккерс» замінили на дві 57-мм гармати.

АРХІТЕКТУРА КОРАБЛЯ

«Незаможник», як  і інші кораблі «ушаковської» серії, виділявся серед есмінців типу «Новик».

Усі кораблі типу «Дерзкий», «Фідонісі» походять від есмінців типу «Новик», які в свою чергу розроблялися на основі німецьких технологій. Від есмінців типу «Новик» тип «Фідонісі» відрізнявся наявністю трьох димовідвідних

труб на відміну від чотирьох у «Новиках». Си-лует судна виглядав, як і у інших представників цього класу бойових кораблів — довгий видовжений корпус та низькі надбудови, сильно виділялися на загальному фоні тільки димовідвідні труби та щогли, дещо нахилені назад, все інше виглядало єдиним і цілісним об’єктом.

На кормі есмінця розміщувалася надбудова для 102-мм гармати Обухівського заводу, яка також була основою для кормової щогли. Інша щогла розташовувалася позаду командного містка есмінця.

Read the rest of this entry »

ВЕРНАДСЬКИЙ У ПАМ`ЯТІ ТИХ, ХТО ЙОГО ЗНАВ

ВІХИ ЖИТТЯ

  • 12 березня 1863 р. – У Петербурзі в родині професора економіки народився Володимир Іванович Вернадський. Предок Вернадського з боку батька воював на боці Богдана Хмельницького проти поляків у визвольній війні 1648-1654 рр., а його нащадки пізніше оселилися в Чернігові, потім у Києві. Дід вченого служив лікарем у війську Суворова й брав участь у швейцарському поході. Батько майбутнього вченого, Іван Васильович, спочатку викладав у Києві, потім перебрався до Петербургу, де й народився Володимир. Мати, Анна Петрівна Констатинович, походила з роду українських шляхтичів.
  • 1868 р. – Родина Вернадських переїжджає до Харкова.
  • 1873 р. – Володимир вступає до першого класу Харківської класичної гімназії.
  • 1876 р. – Переїзд родини Вернадських до Петербурга, Володимир продовжує навчання в Першій Петербурзькій гімназії.
  • 1881-1885 рр. – Навчання на фізико-математичному факультеті Петербурзького університету, серед викладачів професори Д.І. Менделєєв, О.М. Бутлеров, І.М. Сєченов, науковий керівник – В.В. Докучаєв.
  • 1884 р. – Участь у експедиції під керівництвом В.В. Докучаєва з метою дослід-ження приволзь- ких земель нав-коло Нижнього Новгороду.
  • 1885 р. – Після закінчення університету В.І. Вернадсь-кий залишений для здобуття звання професора.
  • 1882 р. – В.І. Вернадський разом з друзями створює гурток «Братство Пріютино», метою якого було народне просвітництво і розповсюдження ліберальних ідей.
  • 1886 р. –  Одруження з Наталією Єгорівною Старицькою.
  • 1885 р. – Призначення хранителем Мінералогічного кабінету Петербурзького університету; обрання дійсним членом Петербурзького товариства дослідників природи.
  • 1887 р. – Народження сина Георгія.
  • 1887-1889 рр. – Відрядження за кордон для продовження навчання; обрання дійсним членом Вільного економічного товариства.
  • 1889 р. – Переїзд на роботу до Москви; обрання членом-кореспондентом Британської асоціації наук; членом Французького мінералогічного товариства.
  • 1890 р. – Обрання приват-доцентом Московського університету.
  • 1891 р. – Участь у експедиції В.В. Докучаєва в Полтавську губернію, захист магістерської дисертації, призначення завідувачем кафедри мінералогії Московського університету; обрання членом товариства любителів природознавства, антропології та етнографії при Московському університеті, членом Московського товариства сільського господарства.
  • 1892-1911 рр. – В.І. Вернадський працює завідувачем Мінералогічного кабінету Московського університету. У цей період він обирається членом мінералогічного товариства (Петербург), членом товариства дослідних наук при Харківському університеті. Впроваджує вперше в Росії до навчальної програми систематичні екскурсії з мінералогії, видає курс «Лекції з кристалографії», а також захищає в Петербурзькому університеті докторську дисертацію і обирається професором Вищих жіночих курсів. Обирається ад’юнктом (1906 р.) та екстраординарним академіком (1908 р.) Російської академії наук.
В.І. Вернадський створює теорію будови силікатів (1899 р.), досліджує сопки Криму і Тамані.

Історія навчально-вітрильного судна «Товариш»

Автори: О. Двірська, М. Грудінкіна
Метою нашої роботи є дослідити та проаналізувати в багатоаспектному характері судно «Товариш»; «Товариш» як символ херсонських морських справ.
Предмет дослідження – розвиток закономірностей та особливостей історії судна.
Об`єктом дослідження є формування, розвиток, організація історії навчально-віт-рильного судна «Товариш», який колись був однією з особливих пам’яток Херсона.
Виходячи з необхідності розкриття об`єкту і предмету нашого дослідження постають наступні завдання:
  • здійснити пошук, відбір, класифікацію та систематизацію джерел і літератури;
  • дослідити історію розвитку судна;
  • узагальнити сукупність історико – політичних поглядів на судно «Товариш»;
  • з`ясувати історичне значення для Херсону, для України.
Практичне значення одержаних результатів. Матеріали даної роботи можуть бути використані при проведенні тематичних екскурсій в шкільному історико-краєзнавчому музеї, оновленні музейних стендів, на уроках історії, в процесі підготовки інтерактивних екскурсій, виховних заходів тощо.
Характеристика судна:
  • Довжина – 82,5 м;
  • Ширина – 12 м;
  • Осадка – 4,5 м;
  • Водотоннажність – 1727 тонн;
  • Площа вітрил – 1 862 м2;
  • Силова установка – дизельний двигун «Deutz MWM» потужністю 369 л. с .;
  • Швидкість – 8,5 вузлів;
  • Екіпаж: Команда – 45 осіб;
  • Курсантів – 145 осіб.
Хронологічний  літопис
Був побудований в 1933 році на верфі «Blom & Foss» в Гамбурзі під назвою «Gorch Fock» на честь відомого німецького мариніста. Починаючи з 1934 року, використовувався в навчальних цілях. Після другої світової війни в 1948 році морське судно по репарації перейшло в СРСР. У 1949 році на ньому була повішена ринда з ім’ям «Товариш», а 15 червня 1950 року — барк прий-няла радянська команда. Був переданий в Херсонське морехідне училище в 1951 році.
Перше плавання під радянським прапором відбулося в 1957 році під командуванням капітана В. В. Васильєва. У 1974 році барк вперше взяв участь у Балтійській регаті престижної американської серії «Операція „Вітрило“». У 1976 році взяв участь у регаті «Операція „Вітрило“ — 76». У 1980 році виконав рейс до берегів Південної Америки, а в 1993 році приймав участь у регаті біля берегів Великої Британії. У 1994 році через поганий стан барк отримав дозвіл лише на рейси по Чорному морю, а в 1999 році був відбуксований у місто Вільгельмсгафен. З 2005 року розміщений як плавучий музей у гавані міста Штральзунд, який і був його первісним портом приписки.
Капітани
Німеччина: Рауль Мівез, Август Тіле, Бернхард Рогге, Отто Келер, Вільгельм Кале.
СРСР: Іван Васильович Трескін, В. В. Васильєв, Олег Павлович Ванденко, Володимир Павлович Полозов.
Україна: Борис Савич Кісов, Олег Павлович Ванденко, Юрій Олексійович Кущенко, Віктор Костянтинович Виноградов.

С. Ю. Білоус. ГОЛЛАНДСЬКІ ПОДОРОЖІ

У Голландії багато титулів – і Водне Королівство, і Дочка Моря, і Країна Моряків, і Королева Тюльпанів, і Країна Каналів, і Країна Вітряків…
У другій половині І тисячоліття до нової ери ці землі заселяли кельти, на початку нової ери (в І – V сторіччі) сюди перемістилися германські племена, при чому франки й сакси переселилися в ІІІ – ІV сторіччях. При Карлі Великому (768 – 814 р.р.) майже всі нідерландські області увійшли до складу Франкської держави, а після його розпаду в 843 р. – до Східно-Франкського королівства. Графство Голландія з’явилося лише наприкінці ХІ сторіччя, а етнічна спільнота голландців зародилася в ХV-ХVІ сторіччі разом із  об’єднанням провінцій  Нідерланди, Зеландія та Утрехт. Після Нідерландської революції  була створена так звана Республіка Семи Об’єднаних Провінцій (в подальшому – Голландія), яка під час війни з Іспанією відстояла свою незалежність. Іспансь-кі загарбники помстилися убивством десяти тисяч громадян міста Антверпен, що призвело до масової еміграції до «Об’єднаних Провінцій» з території Фландрії, окупованих Іспанією. У 1648 р. була підписана мирна угода, в якій визнавалася незалежність Голландії. Після цього в ХVІ столітті розпочався не лише процес національної консолідації голландців, а поступове піднесення промисловості, мистецтва і культури.

До 70-річчя заснування Південного машинобудівного заводу ім. О.М. Макарова

ДЕЩО З IСТОРІЇ РАКЕТОБУДУВАННЯ
Перші застосування ракет – це застосування їх як зброї.
Словом ракета (італ. rocchetta – «маленьке веретено», нім. rakete) позначають широкий спектр літаючих пристроїв від святкової петарди до космічної ракети-носія.
Вважається, що винахідниками ракетної зброї були китайці в часи династії Хань (206 р. до н. е. – 220 р. н. е.). Для створення ракет китайці використовували властивість спресованого пороху горіти. Ракети застосовувалися у феєрверках, а також для бойових вогняних стріл, які по суті були міні-ракетами.
У китайських хроніках є повідомлення, що один правитель наказав прилаштувати до крісла кілька порохових ракет, щоб на цьому кріслі долетіти до Місяця. Подальша доля цього експерименту невідома.
В ХІІІ сторіччі разом з монгольськими загарбниками ракети потрапили до Європи. До речі, в 1248 р. англійський вчений Роджер Бекон описав ракети та їх застосування.
Бойові ракети застосовувалися запорозькими козаками починаючи з ХVІ сторіччя. В історичному документі так описується бій запорожців під командою гетьмана Ружинсь-кого з татарською кіннотою, що відбувався у 1516 році під час штурму фортеці біля сучасного Білгороду: «Був висланий уперед загін кінноти з приготованими заздалегідь паперовими ракетами, які при потраплянні на землю могли перескакувати з місця на місце, роблячи до шести пострілів кожна… і причинили велику сум´ятицю у ворожих кінних рядах».
Археологи встановили, що ракети запорожців –  це глиняні трубки з кількома (до шести) камерами,  заповнені горючою сумішшю, що з’єднувалися каналами. Спочатку вибух відбувався в першій камері, потім почергово в інших. Під час кожного вибуху така «ракета-шутиха» підскакувала. До речі, козаки-винахідники загинули від рук підісланих ворогів, і вміння виготовляти ракети на Запоріжжі зійшло нанівець.
Пізніше, вже в 1556 році, багатоступеневі ракети були описані Конрадом Хаасом. У ХVІІ сторіччі вийшов трактат військового інженера Великого Князівства Литовського Казимира Семеновича «Велике мистецтво артилерії», який був підручником з артилерії протягом двох сторіч і в якому ретельно описувалися ракетні снаряди.
Наприкінці ХVІІІ століття ракетні бойові снаряди використовувалися в Індії, підчас боротьби з колоніальною Великобританією. В індійських військах існували особливі ракетні загони, чисельність яких досягала 5000 осіб.
………….
продовження в журналі

ВІХИ ЖИТТЯ ГАЛIЛЕЯ

ВІХИ ЖИТТЯ ГАЛIЛЕЯ
15 лютого 1564 року в місті Піза в родині відомого музиканта, збіднілого дворянина Вінченцо Галілея та його дружини Джулії Амманнаті народився первісток – Галілео. З ще п’яти дітей вижили лише троє – сестри Вірджинія і Лівія та брат Мікеланджело.
До 11 років  Галілео навчався в школі Пізи, потім він переїхав до Флоренції навчатися в монастирі бенедиктинців.
1581 рік. 17-річний Галілео Галілей за наполяганням батька вступив до Пізанського університету, щоб вивчати медицину. В університеті впродовж трьох років Галілей студіював математику, зокрема геометрію, та філософію і медицину. У дискусіях завжди відстоював власні думки та погляди. В ті часи, у зв’язку з календарною реформою, широко обговорювалися астрономічні проблеми. Вважається, що саме в ці роки Галілей ознайомився з системою світу Коперника.

А. Сизова, Ю. Островський. Уроки історії в поемі Т. Шевченка “Гамалія”

У 2014 році в конкурсі «МАН-Юніор Дослідник» у номінації «Історія» була запропонована загальна тема «Історичне підґрунтя творчості Т.Г. Шевченка». Стаття, яку ми пропонуємо читачам, написана на ґрунті роботи, представленої на конкурс.
Вибір для історичного аналізу поеми «Гамалія» пояснюється авторами таким чином.
Ми всі є свідками, як вже понад два десятиліття після набуття Україною незалежності не лише не згасає, а й підсилюється інтерес до вивчення вітчизняної  історії, витоків національної культури. Запропонована на конкурсі тема, що пов’язана із святкуванням двохсотріччя з дня народження Т.Г.Шевченка, дозволила нам по-новому поглянули на постать Кобзаря. Ми спробували переосмислити його творчу спадщину, з’ясувати, наскільки історично достовірними були події, змальовані Шевченком у його віршах та поемах, і які, завдяки цьому, залишилися в пам’яті народу і стали прикладом для нащадків у боротьбі за краще майбутнє.
Причиною того, що для дослідження історичного підґрунтя в творчій спадщині Шевченка нами була обрана саме поема «Гамалія», є нагальна потреба у вихованні патріотизму та національної свідомості в української молоді. Творчість Т. Г. Шевченка змальовує чимало героїчних сторінок історії України, подвигів і слави героїв-лицарів, величі і краси козацької звитяги. Головними діючими особами  поеми є козаки. Вони постають перед нами мужніми, сміливими, справжніми патріотами.
Обрана тема є актуальною в наші скрутні часи, коли проти України ведеться війна нового типу, так звана, гібридна війна. Художні засоби мають велику здатність впливати на емоції та почуття людини, допомагають віднайти межу між злом і добром, переосмислити й минуле, і сучасне.
Отже, читаймо Шевченка, вивчаймо нашу історію!

1 СIЧНЯ – БОГАТИРСЬКИЙ ДЕНЬ

БОГАТИР-СВЯТИЙ IЛЛЯ МУРОМЕЦЬ

19 грудня за старим стилем, або 1 січня за новим, Руська православна церква встановила день пам’яті преподобного Іллі Муромця. Той, хто відвідав у Києво-Печерській Свято-Успенській лаврі Антонієві (Ближні) печери, впевнився в тому, що мощі Іллі Муромця дійсно перебувають тут.
Але всі, хто знайомий з давньоруськими билинами, знають, що Ілля Муромець – це славетний богатир, який здобув на віки славу своїми подвигами. Історики довели, що він – реальна особа, воїн, який служив Київському князю і захищав Русь від іноземних загарбників. Билини розповідають, що  Ілля Муромець 30 років просидів на печі і був зцілений «каліками перехожими», які звеліли йому принести і випити цілющої води. За фінськими легендами (а також у давніх варіантах руських билин) цими каліками були Сам Ісус Христос і його два апостоли.
Натомість літописи не згадують про життя богатиря. Чому? Read the rest of this entry »

До 200-річчя Вітчизняної війни 1812 року

24 (12) ЧЕРВНЯ – 26 (14) ГРУДНЯ 1812 року – війна тривала лише півроку, але це був початок кінця Наполеона

ЯК ПОЧИНАЛАСЯ ВІЙНА

Наполеон Бонапарт і Олександр І, напевно, були першими лідерами держав, які прагнули побудувати «загальноєвропейський дім», тільки кожний з них по-різному планував свій власний шлях до цієї мети.

Корсиканець намагався зробити це силою зброї таким чином, щоб уся Європа жила за Кодексом Наполеона.

Read the rest of this entry »

Ю.Д. Нечипоренко. Помічник царям. Життя і творіння Михайла Ломоносова. Уривки з книжки

Карьера

По заданию кабинета Елизаветы Петровны адъюнкт Ломоносов проводил пробы различных солей. Соль в те времена стоила очень дорого, власти решали: добывать свою соль или покупать заморскую? Недаром Юнкера назначили распоряжаться солевыми заводами в Бахмуте и Торе. Ломоносов хорошо разбирался в вопросах солеварения, и его экспертизой императрица осталась довольна. Ломоносов набирал вес в Академии и при дворе. Но Шумахер под всякими предлогами задерживал присвоение звания академика первому русскому учёному. На очередное прошение Ломоносова он ответил, что ему надо подождать, пока другие учёные не получат повышение в научных званиях. Ломоносов ответил так: «Ваше благородие изволили дать мне понять, что мне следовало бы повременить вместе с другими, которые тоже добиваются повышения. Однако мое счастие, сдается мне, не так уж крепко связано со счастием других, чтобы никто из нас не мог опережать друг друга или отставать один от другого». Ломоносов также намёкнул Шумахеру, что имеет влиятельных покровителей: «вам принесет более чести, если я достигну своей цели при помощи вашего ходатайства, чем если это произойдет каким-либо другим путем».

Первый русский учёный добился звания академика по химии в 1745 году, было ему тогда немногим за тридцать лет. А в следующем году президентом Академии наук стал восемнадцатилетний Кирилл Разумовский. Он был из простых казаков, получил европейское образование и занял высокое положение благодаря восхождению своего старшего брата. Происхождение и образование сближали Разумовского с Ломоносовым, и он поддерживал многие начинания учёного и поэта. В своей речи перед академиками новый президент сказал: «собрание ваше такие меры принять должно, которые не одну только славу, но и совершенную пользу в сем пространном государстве производить могли. Вы знаете, что слава одна не может быть столь велика и столь благородна, ежели к ней не присоединена польза. Сего ради Пётр Великий как о славе, так и о пользе равномерное попечение имел, когда первое основание положил сей Академии, соединив оную с университетом».

Разумовскому приходилось совмещать руководство Академией с управлением огромной территорией, целой страной — Малороссией, и он многие дела по Академии передоверял своему секретарю — Григорию Теплову. Этот опытный царедворец был не менее искусен в интригах, чем Шумахер.

Шумахер решил отправить работы Ломоносова на отзыв Эйлеру, в надежде, что тот их раскритикует. Однако Эйлер пришёл в восторг от трудов Ломоносова и написал письмо, в котором хвалил его за остроумие. Теплов показал Ломоносову письмо Эйлера. Теплову было выгодно считаться другом Ломоносова: тот имел очень высоких покровителей. С тех пор Ломоносов сражался со своими недругами, опираясь на авторитет Эйлера.

Ломоносов вскоре после речи президента Академии выступил с новым для Академии начинанием. Он предложил проводить в Академии публичные лекции на русском языке, которые могли бы слушать все желающие, и широко оповещать об этих лекциях. Ломоносов был прекрасным лектором — ритором, как говорили тогда. На первую лекцию по физике в 1746 году собрался цвет петербургского общества во главе с графом Кириллом Разумовским. Лекция имела успех, однако продолжения не последовало — вначале граф был отвлечён другими делами (он не хотел, чтобы лекции читались без него), а потом и вовсе утратил интерес к физике.

В конце жизни Ломоносов написал «Историю академической канцелярии», где показал, что учёные Академии все эти годы находились во власти умелых и корыстных интриганов. Ломоносов подробно описал все свои обиды, все хитрости начальства, случаи обманов и несправедливостей. Но и самому Ломоносову тоже пальца в рот класть было нельзя. С яростью и рвением выступал он против своих академических коллег-соперников Миллера, Шлёцера, Эпинуса…
Ожесточённые споры в Академии делали её посмешищем для знатных людей в России. Ломоносов старался поднять престиж Академии, он хотел выступать на Собраниях Академии как можно чаще, показывая публичные опыты, читая лекции. На эти открытые собрания приходили русские и иностранцы, приходили сведущие люди из самых разных ведомств — артиллерийского, мореходного, госпитального — и видели перед собой образец просвещённого русского человека, который всего добился своим трудом, честным служением Отечеству.

Ломоносов писал, что учёный должен быть человеком не бедным, — он выстрадал эту мысль годами лишений: «Ежели кто еще в таком мнении, что ученый человек должен быть беден, тому я предлагаю в пример, с одной стороны, Диогена, который жил с собаками в бочке и своим землякам оставил несколько остроумных шуток, а с другой стороны, Ньютона, богатого лорда Бойля, который всю свою славу в науках получил употреблением великой суммы; Вольфа, который лекциями и подарками нажил больше пятисот тысяч и, сверх того, баронство».

С первых лет нищеты и бедствий в Петербурге Ломоносов предпринимал немалые усилия, чтобы найти дополнительный заработок: переводы, оды, иллюминации, мозаики — всё это приносило какие-никакие доходы учёному и поэту. Пожалуй, только с присвоения ему чина статского советника в 1763 году Ломоносов смог вздохнуть спокойно: это была вершина карьеры. В конце жизни Ломоносов имел свой дом с садом и прудом на набережной реки Мойки, жизнь его была как полная чаша. Остались воспоминания племянницы Ломоносова: Матрёна Головина, дочь его сводной сестры, рассказывала о гостеприимном хозяине, который всегда готов накрыть для земляков-холмогорцев стол; о том, как он любил попивать в кругу родных холодное пиво и уединялся в беседке, сочиняя оды…

Приютил Ломоносов в Петербурге и своего племянника, Михаила Головина, и других холмогорцев, детей тех соседей, что дали когда-то ему книги, ссудили полушубок… Ломоносов писал сводной сестре Марии Васильевне в Холмогоры о её сыне: «Я послал его в школы здешней Академии Наук, состоящие под моей командой, где сорок человек дворянских детей и разночинцев обучаются и где он жить будет и учиться под добрым смотрением, а по праздникам и ночевать в доме. Учить его приказано от меня латинскому языку, арифметике, чисто и хорошенько писать и танцевать».
Михаил Головин оправдал надежды Ломоносова: он обнаружил математические способности и стал ближайшим учеником Леонарда Эйлера, возвратившегося из Берлина в Россию в 1766 году.

…