Я українець.
Оце і вся моя автобіографія
Василь Симоненко
1935
8 січня 1935 року в селі Біївці Лубенського району Полтавської області в селянській родині народився Василь Симоненко. Його виховувала мати Ганна Федорівна Щербань разом із своїм батьком – дідом Федором. Батько залишив родину, коли Василько був зовсім малий. Бабуся ж померла рано, лише в 42 роки.
Перед дитячими очима майбутнього поета пройшло лихоліття війни — голод і холод, щоденний страх від бомб, снарядів і куль. Запам’ятався плач вдів над похоронками та як жінки на болоті в очеретах, біля річки Удай, що тече вздовж села, ховали від німців корів, бо молоко було чи не єдиним харчем у ті роки. Потім — довгоочікувана перемога, сльози радості матерів.
За словами Олеся Гончара, «…його дитинство чуло ридання матерів, що божеволіли від горя після фронтових похоронок, воно брело за ним скородити повоєнні поля, тяжко добувати хліб насущний. Скупе на ласку було, мінами й снарядами бавилося його дитинство, коли від запізнілих вибухів десь біля степового вогнища ставали інвалідами діти – ці найбезневинніші жертви війни».
1942 – 1952
Навчання: в початковій чотирьохлітній сільській школі в Біївцях (1942-1946); у школах сусiднiх сіл Єнькiвцях i Тарандинцях (1946 – 1952).
А мати, Ганна Федорівна, розповідала про сина так: «Мій Вася … учився добре – недарма ж і десятирічку закінчив із золотою медаллю. Але я думаю, що дорога до школи була для нього мукою… Оце ніби бачу сина з перших його днів. У школі він вчився тільки на «відмінно». Десятирічку закінчив із золотою медаллю. А вчитися йому було ой нелегко. П’ять класів він закінчив у Біївцях, а решту — у сусідніх селах Єньківцях і Тарандинцях. А це… 9 кілометрів лише в один кінець.
Весною чи восени — то ще нічого, а взимку — суща біда. Повоєнні ж зими були люті і сніжні. А пальто у Васі — пошарпане, а чоботи — діряві. Тільки ніколи, ні разу він не запізнився на урок. Було, питаю його: «Важко тобі, Васю?..» А він весело відказує: «Та чого там важко? Доки дійду до школи, то всі уроки повторю, а як назад вертаюся, то всі пісні переспіваю»… Вася пішов у діда… Федір Трохимович був першим Василевим другом і наставником… У новелі «Дума про діда…» є такі слова: «Безсмертячко ти моє кирпате — шепотів дід, коли я засинав під музику його слів. То були дуже гарні слова, бо поганих дід не говорив мені». Мій батько був дуже розумний, самотужки вивчив грамоту, багато читав… А малому Васі, умостившись на печі, дід розповідав нашу давню-прадавню історію».
Однокласниця Василя, Марія Швед (нині Миронова), згадує про нього: «По всій школі йому заміни не було: справедливий, розумний, добрий. Дуже правду любив. Дуже Україну любив. Дуже не любив тих хлопців, які ображали дівчат, він лаяв їх. Не був хвастовитий, навпаки – сором’язливий. Виділявся лише тим – що був найрозумніший у класі. А от списувати не давав нікому»
Із спогадів однокласниці: «Вася був дуже старанний у навчанні, в школу ходив пішки за дев’ять кілометрів із села Біївців за будь-якої погоди. Свої вірші він показував лише вчительці української мови та літератури. Марія Йосипівна Остапенко доводилася мені тіткою, тому я першою довідалася про талант однокласника. Вчителька захоплювалася його творами, але благала Симоненка нікому не показувати свої записи, а ще краще — спалити. Ще тоді в них було багато забороненого.
На випускному вечорі Симоненко вразив однокласників віршем про школу.
Після закінчення середньої школи iз золотою медаллю вступив на факультет журналістики Київського університету iменi
Т. Шевченка.