Факти з життя жінки, яку називають совістю України
19 березня 1930 року в містечку Ржищеві, розташованому за 80 кілометрів від Києва вниз по Дніпру у вчительській родині народилася Ліна Василівна Костенко.
Її батько викладав у школі майже всі навчальні предмети, знав 12 мов. Мати також була вчителькою.
У дитинстві Ліна була неслухняною, рухливою дівчинкою. Якось попрямувала до річки, а батьки, перелякавшись, що вона втоне, побігли за нею.
«Якби вони зупинились, може, і я б зупинилася, – згадує Ліна Василівна. – А вони підступають все ближче, простягають руки, а я відступаю у Дніпро. І коли вже вода доходить мені до шиї, я кричу: «Дайте мені свободу хоч тут!»
Через роки Ліна сформулювала своє кредо: «Моя свобода завжди при мені».
Коли Ліні виповнилося шість років, сім’я переїхала до Києва. З шести до одинадцяти – найкраща пора дитинства у Київській Венеції.
Проте саме в другій половині 30-х років ХХ сторіччя в СРСР настала жорстока доба сталінізму, відбувалися репресії. «Ворогом народу» було визначено й батька Ліни. Під час обшуку Василя Григоровича Костенка енкавесники спитали: «Де ховаєш зброю?» «Ось моя зброя!» — сказав він і вказав на колиску з семимісячною Ліною. Батька засудили на 10 років таборів – за те, що був занадто інтелігентним, освіченим і чесним.
А потім була війна, жахливі й сумні «біженські мандри». Тоді Ліні було лише одинадцять років. Дівчинка мріяла стати льотчицею. 22 червня 1941 року Ліна втішала рідних: «Не бійтесь. Я сяду в літак, полечу до Берліна, прив’яжу до шворки чорнильницю, та як розгойдаю її над Гітлером, як розмахнусь! І прямо йому в лоб. І відразу закінчиться війна». Ліна пройшла важкий шлях дитини війни, та, мабуть, ці ранні випробування лише гартували її душу.
«Мені було одинадцять. Ішов бій за Дніпро. Ми сиділи в окопі. Все гупало і сипалось», — згадувала поетеса. В темряві люди плакали й молилися. А Ліна знайшла якусь гілочку і стала водити нею по стіні. Раптом від вибуху стіна впала – разом із віршами…
Перші поезії Ліни Костенко були надруковані, коли їй було 16 років.
У Києві Ліна вчилася із справжнім натхненням. «О, наша дівчинка прийшла!» — вітали її бібліотекарі і відразу ж підставляли драбинку до верхніх полиць, де стояли книги, які рідко хто читав. У 15 років вона вже читала Дідро, Гельвеція, Платона, Аристотеля… Ліна закінчила середню школу з медаллю. Згодом успішно навчалася у педагогічному інституті (нині це Національний педагогічний університет імені М.П.Драгоманова) Проте через деякий час вона забрала свої документи з цього закладу й успішно пройшла досить прискіпливий відбір, навіть не маючи обов’язкової на той час рекомендації Спілки письменників, і вступила в 1952 році до Московського літературного інституту ім. О. М. Горького, який закінчила з відзнакою в 1956 році. Вона навчалася разом з Фазилем Іскандером, Юнною Мориць, Беллою Ахмадуліною. Дівчина жила разом із іншими приїжджими студентами поруч з дачами Корнея Чуковського та Бориса Пастернака в підмосковному Передєлкино. Однокурсник Ліны Костенко — польський поет Єжі Пахльовський, дарував їй бузок, що звішувався через паркан з саду Пастернака.
Були кохання, заміжжя, народження доньки Оксани і… розлука — він не міг покинути Польщу, а вона — Україну. Тут, в Україні, були друзі-однодумці, була й висока оцінка і підтримка з боку відомих поетів. Ліна народилася в один день із Максимом Рильським. От як розповідає вона про свої дня народження. «У цей день, — згадує Ліна Василівна, — до мене завжди приходила вітати молода ватага з Аллою Горсь-кою і Надійкою Світличною, співали «А ми ж тую червону калину підіймемо». Потім йшли на Хрещатик і, по дорозі давши привітальну телеграму Рильському, заходили у «Троянду Закарпаття» випити доброго вина і за його здоров’я, і за моє».
Поезія Ліни Костенко застерігає нас від втрати своєї історичної пам’яті, від втрати автентичності, від забуття про совість, справедливість, відмови від боротьби за ідеали.
1961 – 1977 – період її так званої «духовної еміграції». Акції протесту (голодування, виступи на захист політв’язнів). У 1962 р. вийшов друком кіносценарій «Перевірте свої годинники». Почалися зйомки фільму, та не судилося…
1963 р. – за наказом цензури розсипано набір збірки «Зоряний інтеграл». 1966 – 1967 рр. – відзнятий матеріал фільму за сценарієм Ліни Костенко піддається нищівній критиці на пленумах Спілки кінематографістів України, сценарій переробляється до невпізнанності, тому згодом поетеса відмовляється від авторства.
Її не друкували 16 років! Цей печальний «рекорд» вимушеного мовчання не вдалося побити ще нікому із сучасних поетів. Про твердість і непохитність характеру Ліни Костенко ходили легенди, а її вірші переписували та читали.
В дуже важкі часи, коли Ліна Костенко чекала арешту, Бог послав їй споріднену душу, людину, яка стала вірним її супутником – Василя Цвіркунова. За спогадами Ліни її чоловік був справжнім воїном, втратив на фронті ногу, але продовжував воювати, відстоюючи справедливість у мирні часи. Він працював директором Кіностудії ім. Довженка, захищав і підтримував молодих прогресивних і талановитих митців, у тому числі Параджанова.
Коли Ліна тримала вдома сухе голодування в знак протесту проти цензурних правок у своїх творах, Василь у Спілці письменників на захист дружини вчинив справжню атаку, якої злякалася ця зграя чиновників. Проте довгий час він відчував гоніння з боку комуністичної влади. На честь чоловіка Ліна назвала їх сина.
Роман у віршах «Маруся Чурай», який не має аналогів в українській літературі, був завершений Ліною Костенко в 1973 році, проте надрукували його лише в 1979 р. Книжку розкупили впродовж кількох днів, потім роман перевидали тиражем у 100 000 примірників. Багато хто з сучасників Ліни зізнавалися, що їх врятувала її поезія.
Історична поема Ліни Костенко «Берестечко» про Богдана Хмельницького розповідає не про перемоги, а про поразки героя, і це дуже рідкий приклад у світовій літературі.
Після Чорнобильської катастрофи Ліна Костенко — єдина з українських письменників майже 20 років регулярно їздила до зони відчуження в складі експедицій, щоб врятувати культурні цінності, залишені в радіоактивно забруднених районах.
«Декоративна незалежність» — так поетеса визначила ситуацію в Україні під час лекції «Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала» в Києво-Могилянській академії в 1999 році. Вона зазначала: «Нечуваний тиск русифікації призвів до патологічних мутацій. Отже, потрібна не апологія цих мутацій, а їхня діагностика і лікування. Мова — це також обличчя народу, воно тяжко спотворене».
А пізніше в романі «Записки українського самашедшого» Ліна Костенко з болем і сарказмом проводить гіркі порівняння під час діалогу своїх персонажів. «Як ти думаєш, чому українці ніяк не можуть ідентифікувати себе як націю, навіть уже у власній державі?» — питає герой роману в дружини. «А чайка, яку зварили в каші, може себе ідентифікувати з собою? Тільки з кашею», — відповідає вона.
Ліна Костенко відмовилася від звання Героя України, пояснивши це так: «Політичної біжутерії не ношу, просто роблю свою справу».
Ліна Василівна Костенко знов інтенсивно працює. Знов лунає її голос, освячений не лише талантом, а й безкомпромісністю і душевним болем.
Це голос твоєї совісті, Україно!
Матеріали підготовлені
Світланою Білоус
