До ювілею видатної української поетеси Ліни Костенко

Факти з життя жінки, яку називають совістю України

19 березня 1930 року в містечку Ржищеві, розташованому за 80 кілометрів від Києва вниз по Дніпру у вчительській родині народилася Ліна Василівна Костенко.
Її батько викладав у школі майже всі навчальні предмети, знав 12 мов. Мати також була вчителькою.
У дитинстві Ліна була неслухняною, рухливою дівчинкою. Якось попрямувала до річки, а батьки, перелякавшись, що вона втоне, побігли за нею.
«Якби вони зупинились, може, і я б зупинилася, – згадує  Ліна Василівна. – А вони підступають все ближче, простягають руки, а я відступаю у Дніпро. І коли вже вода доходить мені до шиї, я кричу: «Дайте мені свободу хоч тут!»
Через роки Ліна сформулювала своє кредо: «Моя свобода завжди при мені».
Коли Ліні виповнилося шість років, сім’я переїхала до Києва. З шести до одинадцяти – найкраща пора дитинства у Київській Венеції.
Проте саме в другій половині 30-х років ХХ сторіччя в СРСР настала жорстока доба сталінізму, відбувалися репресії. «Ворогом народу» було визначено й батька Ліни. Під час обшуку Василя Григоровича Костенка енкавесники спитали: «Де ховаєш зброю?»  «Ось моя зброя!» — сказав він і вказав на колиску з семимісячною Ліною. Батька засудили на 10 років таборів – за те, що був занадто інтелігентним, освіченим і чесним.
А потім була війна, жахливі й сумні «біженські мандри». Тоді Ліні було лише одинадцять років. Дівчинка мріяла стати льотчицею. 22 червня 1941 року Ліна втішала рідних: «Не бійтесь. Я сяду в літак, полечу до Берліна, прив’яжу до шворки чорнильницю, та як розгойдаю її над Гітлером, як розмахнусь! І прямо йому в лоб. І відразу закінчиться війна». Ліна пройшла важкий шлях дитини війни, та, мабуть, ці ранні випробування лише гартували її душу.
«Мені було одинадцять. Ішов бій за Дніпро. Ми сиділи в окопі. Все гупало і сипалось», — згадувала поетеса. В темряві люди плакали й молилися. А Ліна знайшла якусь гілочку і стала водити нею по стіні. Раптом від вибуху стіна впала – разом із віршами…
Перші поезії Ліни Костенко були надруковані, коли їй було 16 років.
У Києві Ліна вчилася із справжнім натхненням. «О, наша дівчинка прийшла!» — вітали її бібліотекарі і відразу ж підставляли драбинку до верхніх полиць, де стояли книги, які рідко хто читав. У 15 років вона вже читала Дідро, Гельвеція, Платона, Аристотеля… Ліна закінчила середню школу з медаллю. Згодом успішно навчалася у педагогічному інституті (нині це Національний педагогічний університет імені М.П.Драгоманова) Проте через деякий час вона забрала свої документи з цього закладу й успішно пройшла досить прискіпливий відбір, навіть не маючи обов’язкової на той час рекомендації Спілки письменників, і вступила в 1952 році  до Московського літературного інституту ім. О. М. Горького, який закінчила з відзнакою в 1956 році. Вона навчалася разом з Фазилем  Іскандером, Юнною Мориць, Беллою Ахмадуліною. Дівчина жила разом із іншими приїжджими студентами поруч з дачами Корнея Чуковського та  Бориса Пастернака в підмосковному Передєлкино. Однокурсник Ліны Костенко — польський поет Єжі Пахльовський, дарував їй бузок, що звішувався через паркан з саду Пастернака.
Були кохання, заміжжя, народження доньки Оксани і… розлука — він не міг покинути Польщу, а вона — Україну. Тут, в Україні, були друзі-однодумці, була й висока оцінка і підтримка з боку відомих поетів. Ліна народилася в один день із Максимом Рильським. От як розповідає вона про свої дня народження. «У цей день, — згадує Ліна Василівна, — до мене завжди приходила вітати молода ватага з Аллою Горсь-кою і Надійкою Світличною, співали «А ми ж тую червону калину підіймемо». Потім йшли на Хрещатик і, по дорозі давши привітальну телеграму Рильському, заходили у «Троянду Закарпаття» випити доброго вина і за його здоров’я, і за моє».
Поезія Ліни Костенко застерігає нас від втрати своєї історичної пам’яті, від втрати автентичності, від забуття про совість, справедливість, відмови від боротьби за ідеали.
1961 – 1977 – період її так званої «духовної еміграції». Акції протесту (голодування, виступи на захист політв’язнів). У 1962 р.  вийшов друком кіносценарій «Перевірте свої годинники». Почалися зйомки фільму, та не судилося…
1963 р. – за наказом цензури розсипано набір збірки «Зоряний інтеграл». 1966 – 1967 рр. – відзнятий матеріал фільму за сценарієм Ліни Костенко піддається нищівній критиці на пленумах Спілки кінематографістів України, сценарій переробляється до невпізнанності, тому згодом поетеса відмовляється від авторства.
Її не друкували 16 років! Цей печальний «рекорд» вимушеного мовчання не вдалося побити ще нікому із сучасних поетів. Про твердість і непохитність характеру Ліни Костенко ходили  легенди, а її вірші переписували та читали.
В дуже важкі часи, коли Ліна Костенко чекала арешту, Бог послав їй споріднену душу, людину, яка стала вірним її супутником – Василя Цвіркунова. За спогадами Ліни її чоловік був справжнім воїном, втратив на фронті ногу, але продовжував воювати, відстоюючи справедливість у мирні часи. Він працював директором Кіностудії ім. Довженка, захищав і підтримував молодих прогресивних і талановитих митців, у тому числі Параджанова.
Коли Ліна тримала вдома сухе голодування в знак протесту проти цензурних правок у своїх творах, Василь у Спілці письменників на захист дружини вчинив справжню атаку, якої злякалася ця зграя чиновників. Проте довгий час він відчував гоніння з боку комуністичної влади. На честь чоловіка Ліна назвала їх сина.
Роман у віршах «Маруся Чурай», який не має аналогів в українській літературі, був завершений Ліною Костенко в 1973 році, проте надрукували його лише в 1979 р. Книжку розкупили впродовж кількох днів, потім роман перевидали тиражем у 100 000 примірників. Багато хто з сучасників Ліни зізнавалися, що їх врятувала її поезія.
Історична поема Ліни Костенко «Берестечко» про Богдана Хмельницького розповідає не про перемоги, а про поразки героя, і це дуже рідкий приклад у світовій літературі.
Після Чорнобильської катастрофи Ліна Костенко — єдина з українських письменників майже  20 років регулярно їздила до зони відчуження в складі експедицій, щоб врятувати культурні цінності, залишені в радіоактивно забруднених районах.
«Декоративна незалежність» — так поетеса визначила ситуацію в Україні під час лекції «Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала» в Києво-Могилянській академії в 1999 році.  Вона зазначала: «Нечуваний тиск русифікації призвів до патологічних мутацій. Отже, потрібна не апологія цих мутацій, а їхня діагностика і лікування. Мова — це також обличчя народу, воно тяжко спотворене».
А пізніше в романі «Записки українського самашедшого» Ліна Костенко з болем і сарказмом проводить гіркі порівняння під час діалогу своїх персонажів. «Як ти думаєш, чому українці ніяк не можуть ідентифікувати себе як націю, навіть уже у власній державі?» — питає герой роману в дружини. «А чайка, яку зварили в каші, може себе ідентифікувати з собою? Тільки з кашею», — відповідає вона.
Ліна Костенко відмовилася від звання Героя України, пояснивши це так: «Політичної біжутерії не ношу, просто роблю свою справу».
Ліна Василівна Костенко знов інтенсивно працює. Знов лунає її голос, освячений не лише талантом, а й безкомпромісністю і душевним болем.
Це голос твоєї совісті, Україно!
Матеріали підготовлені
Світланою Білоус

ВЫСТРЕЛ ИЗ ПРОШЛОГО. Бекир Аблаев

Перебирая семейный альбом, я наткнулся на старую фотографию. С пожелтевшей карточки 30-х годов на меня смотрел тогда совсем еще молодой дед Абдурешит, а рядом с ним стоял очень на него похожий человек, но чуть старше него. Я показал фото отцу. Он сказал, что рядом с дедом стоит его старший брат Абдуракип. Ну конечно, как же я сам не догадался, что это тот самый дед Абдуракип, о котором мне столько рассказывал мой дед.
Дед Абдуракип был старшим братом моего дедушки Абдурешита. В юности Абдуракип был здоровым крепким парнем, занимался спортом. В деревне по силе ему не было равных. Был такой случай, когда в годы его юности в деревню приезжали цыгане с огромным ручным медведем. Была у них такая забава — человек, который повалит медведя на лопатки, получает приз в виде ста рублей, ну а тот, кому это не удастся, должен заплатить цыганам эту сумму. В деревне не нашлось смельчака, кто бы отважился бороться с медведем, кроме деда Абдуракипа, который дважды сумел победить страшного зверя. Цыгане быстро перебрались в другое село. Дед Абдуракип ехал следом за ними… и валил зверя. После этого цыгане долго не появлялись в тех краях. Это все происходило в дни его молодости.
Затем он учился в пединституте и работал у себя в деревне учителем. В селе все его уважали и любили, потому что он был грамотным, образованным человеком. Если кому-то нужен был совет в трудных житейских делах, то обращались к нему, он для всех находил время и доброе слово. Дед Абдурешит рассказывал, что до войны он часто печатался в газетах и журналах, но тут началась Великая Отечественная война. Дед Абдуракип по брони не был призван в армию и продолжал учить детей в школе.
Немцы в ноябре захватили Крымский полуостров. В деревне Акманай, как и во всех других населенных пунктах, они собрали жителей и предложили выбрать самоуправление, т.е. старосту. Староста должен был быть честным, добропорядочным, умным, хозяйственным человеком, который будет отстаивать интересы жителей села. Все односельчане в один голос стали просить деда Абдуракипа занять эту должность, так как более достойной кандидатуры они не видели. Дед Абдуракип не смог отказать своим односельчанам, тем более что просили старики — самые уважаемые люди села.
На этой должности он успел очень многое сделать для односельчан. Он помогал им во всем. Благодаря его усилиям никто из жителей деревни не был угнан в немецкое рабство. Он помогал им справками, по которым они могли передвигаться по Крыму и продавать или обменивать свои вещи на продукты питания. В деревне находились раненые красноармейцы, которые скрывались в домах его односельчан. И в деревне все это знали. Знал, конечно же, и дед Абдуракип. Если бы немцы об этом узнали, то они бы его показательно казнили. К его чести нужно отметить, что ничего такого, за что бы ему потом было стыдно, он в своей жизни не сделал.
Так наступил 1944 год — год освобождения Крыма. Отовсюду доходили слухи о том, как поступали с полицаями и прислужниками фашистов, в том числе и со старостами, карательные органы советской власти. В те времена разговор был коротким: петлю на шею или расстрел, а то, кем ты был, зачем, почему, — это вопрос десятый. Деду Абдуракипу сами же старики предложили на время скрыться, а когда все немного успокоится — вернуться, а они всем селом его отстоят. И он вынужден был бежать. Ночью переплыл Сиваш и оказался в Херсонской области. А дальше мы знаем, что 18 мая всех крымских татар депортировали в Среднюю Азию, северные области РСФСР, Сибирь и на Урал…
Дед Абдуракип был вынужден ждать лучших времен. Так проходили месяцы, годы. Он устроился на работу, но не терял надежды найти свою семью и близких. В начале пятидесятых годов он сумел найти семью в далекой Киргизии, в городе Майли-Сай, где крымские татары работали на рудниках. Умер Сталин, началась оттепель, крымские татары перестали формально считаться спецпереселенцами. Жизнь начала налаживаться.
Но тот страшный стресс, перенесенный им в далеком сорок четвертом году, напоминал о себе в кошмарных снах. В те времена не было принято упоминать такие факты биографии человека. Его бывшие односельчане в письмах неоднократно благодарили за ту помощь, которую он оказал им в трудную годину, за то что, спас их детей от угона в Германию, выдав им справки, где уменьшил им возраст. Но вот однажды произошел нелепый случай, он прозвучал, как выстрел из прошлого…
Дед Абдуракип в начале 60-х годов приехал на похороны родственника в город Наманган Узбекистана. Там случайно встретил одного из своих односельчан, который через столько лет, впервые увидев Абдуракипа, буквально сказал следующее: «Абдуракип? А тебя разве до сих пор не посадили?» Дед ждал каких угодно слов, но только не этих; сделав столько хорошего для своих односельчан, он не рассчитывал на благодарность, но и такой черствости не ожидал…
Сказав такие слова, этот недалекий человек пошел по своим делам. Через десять минут он наверняка и забыл о существовании дедушки Абдуракипа. Но эти слова сделали свое непоправимое дело. Приехав домой, дед Абдуракип свалился от сердечного приступа и, проболев три дня, скончался.
Вот так одним необдуманным словом был убит замечательный человек, спасавший своих земляков в трудную годину.

Василь Стус — незламність духу

ВАСИЛЬ СТУС – НЕЗЛАМНІСТЬ ДУХУ

До 25-ї річниці смерті
СТОРІНКИ ЖИТТЯ У ДОКУМЕНТАХ, СПОГАДАХ, ВІРШАХ
Його вірші практично не публікувалися при житті.
До цього часу не видано повного зібрання його творів.
І сьогодні невідомо, як саме і ким він був закатований у таборі суворого режиму.
Йому не встигли присудити Нобелівську премію, бо він загинув…

НА СМЕРТЬ ПОЕТА

Умирають в тюрмі поети…
Умирають в тюрмі пророки…
І ніхто, десь, на всій планеті
Не зуміє сказати, доки?
Доки будуть на душогубства
Християни дивитись мовчки,
Нахвалятися братолюбством
І дружити з поріддям вовчим?
Доки будуть молити Бога,
Хоч не жде Він від нас молитви?..
Те, що жде Він – це перемога,
Перемога на полі битви.
Хтось забрав нам слова високі
Й дав їх іншим на цій планеті…
Умирають в тюрмі пророки,
Умирають в тюрмі поети…
Святослав Караванський

Василь Семенович Стус народився в селі Рахнівка Гайсинського району на Вінниччині на Різдво – 6 січня 1938 року. У 1939 році батьки — Семен Дем’янович та Ірина Яківна — переселилися в місто Сталіно (нині Донецьк), аби уникнути примусової колективізації.
У 1944–54 р.р. Василь навчався у міській середній школі № 265 і закінчив її зі срібною медаллю. Василь вступив до історико-літературного факультету педагогічного інституту міста Сталіно (Донецька).

…Перші уроки поезії – мамині. Знала багато пісень і вміла дуже інтимно їх співати. Пісень було стільки, як у баби Зуїхи, нашої землячки. І таких самих. Найбільший слід на душі – од маминої колискової «Ой, люлі-люлі, моя дитино». Шевченко над колискою – це не забувається. А співане тужно: «Іди ти, сину, на Україну, нас кленучи» – хвилює й досі… Перші знаки нашої духовної аномалії, журба – як перше почуття немовляти в білому світі. Це були – враження од дитинства. Гарного дитинства.
Шкільне навчання – вадило. Одне – чужомовне, а друге – дурне. Чим швидше забудеш школу, тим краще. В четвертому класі щось заримував про собаку. По-російському. Жартівливе. Скоро минуло. Відродилося в старших класах, коли прийшла любов.
Інститутські роки – трудні. Перша публіцистика віршована – позови з історією. Захоплення Рильським і Вергарном. Ще чогось прагнув безтелесий дух. І знову ж – любов. Стужілий за справжньою Україною, поїхав учителювати на Кіровоградщину, поблизу Гайворона. Там витеплів душею, звільнився од студентського схимництва. Армія – прискорила. Почувся мужчиною. Вірші, звичайно, майже не писалися, оскільки на плечах – погони. Але там прийшов до мене Бажан. Тоді ж – перші друковані вірші – 1959 рік.

Слово о Грине

СЛОВО О ГРИНЕ

Алла Ненада,
заместитель директора
музея А.С. Грина
по научной работе

К известным именам художников слова ХХ век добавил ещё одно заветное имя – Александр Грин. Ушедший век, который отличился разрушением святынь, послал в мир своё особенное дитя – светлым силам требовался настоящий Рыцарь Духа…
– Когда я осознал, понял, что я художник, – говорил Грин, – хочу и могу им быть, когда волшебная сила искусства коснулась меня, то всю свою последующую жизнь я никогда не изменял искусству, творчеству… – я никогда не забывал слов Брюсова поэту: «Да будет твоя добродетель – готовность взойти на костёр!»
Творчество Грина было нацелено на единственное: «разгадать», почувствовать Прекрасное, и во времени, отпущенном судьбой, дать ему новый могучий свет, новые силы торжества.
Грин явил нам «в белый утренний час» Паруса надежды. Прислал в нашу бушующую штормами ночь женское божество – Фрези Грант, не боящуюся «ступить ногами на бездну».
В счастливое мгновенье встречи родных сердец мы слышим оркестр Циммера, его волшебную виолончель. И даже печальные вечера не оставят нашу душу без музыки – вечерами Циммер играет на скрипке…
А для нашего «полдня», на вершине ощущения Жизни, – во всём великолепии страсти звучит ослепительное гриновское Фанданго!..
«Чёрный алмаз» – так называет Грин рассказ о вдохновенной силе музыки. «Чёрный алмаз» – характерный этико-эстетический символ Грина, это борьба мрака и света, души, излучающей свет, и другой души, мрачной, способной сделать чёрным даже солнце. И здесь Грин возвращается к образу: прерванность любви как прерванность музыки. Музыка у Грина стремится к наивысшей полноте выразительности. И это отвечало музыке современной эпохи.
А.С. Грин оставил живописцам мучительное и счастливое право оживлять, переводить на язык своего искусства его картины; музыкантам – услышать и записать на нотную бумагу его мелодии; кинематографистам – весь живой мир в целостной гармонии единства. А сам писатель – как феномен художника слова – остаётся жить в неприкосновенной гамме своих состояний, в необычайно сложно сплетённом узоре мысли, интуиции, чувства, в том сложном явлении творчества, которое Грин называл «сверкающей человеческой душой, выраженной художественным усилием».
Ток гриновского обаяния, первозданность таланта, чудодейственная доброта – влекут к нему живые души отовсюду.
В Доме Грина – его феодосийском музее – это особенно очевидно: вдохновляющая власть художника, его великая объединяющая энергия, воспринятая читателями, ощущается в многотомных музейных книгах отзывов, перемежая человеческие поколения, языки и страны, создают уникальную летопись Признания в любви. Грин был прав: «Писатель – тот, в ком много людей».

Дом Грина

ДОМ ГРИНА

Елена Светличная

В любимой Грином Феодосии, в доме, где он жил,
 открыт волшебный музей… Музей парусников и шхун,
 где из угла выступает нос корабля,
 где живут морские фонари, канаты и подзорные трубы,
 унося с собой посетителей в карту Гринландии
 с новыми мысами и проливами, с городами
 Гель-Гью, Лисс, Зурбаган…

Анастасия Цветаева

Музей в современном мире – это уникальное культурологическое явление. Феодосийский литературно-мемориального музей А.С. Грина был открыт 9 июля 1970 года, в доме, где более четырёх лет жил писатель. Дому Грина было предопределено стать музеем совершенно необыкновенным. Основатель Гриновского Дома, создатель его экспозиции, Геннадий Золотухин и автор проекта оформления музея известный художник Савва Бродский силой своего воображения, увлечённости, энтузиазма – да просто таланта! – сумели создать удивительный музей-корабль, воссоздали блистающий мир мечты Грина.
Небольшие комнаты-каюты со строгим интерьером, который создан за счёт использования темного дерева и беленых стен, замысловатые морские узлы и плетения сизальского каната, модели парусников. Рядом с книгами – морские приборы и карты, раковины, маячные фонари. Напротив входной двери – «Роза ветров», указывающая направление сторон света. На стенах и потолке – рельефное панно-карта фантастической страны Гринландии… Материки, бухты, проливы, затерянные в Великом океане архипелаги и острова. Знаменитые города Лисс, Зурбаган, Гель-Гью, Покет… Совершив воображаемое путешествие по морям и дорогам Гринландии, поднимаемся в «Трюм фрегата»… в сумеречном свете фонарей, на стенах, покрытых вантами, выступают силуэты барка, фрегата, бригантины.
Рядом – рабочий кабинет писателя. Это единственная мемориальная комната в музее. Обстановка ее простая и скромная. В углу – ломберный стол, покрытый зеленым сукном. За ним Грин писал. На книжных полках – небольшая подборка русской и зарубежной беллетристики. В стенном шкафу – многотомный словарь Брокгауза и Эфрона, любимое чтение последних лет. Сундук для рукописей, два венских стула, жесткая кушетка, у окна – кресло для отдыха. Стены украшены репродукциями старинных гравюр с изображениями морских пейзажей.
В следующей комнате, «Каюте странствий», начинается литературная экспозиция – рассказ о детстве и юности писателя. В «Клиперной» – как символ свободы человеческого духа – парит модель первого гриновского парусника – клипера «Аврора», – с которого матрос Тарт, герой рассказа «Остров Рено», шагнул на землю, полную сокровищ первозданной, торжествующей природы.
И «магический кристалл» музея – модель галиота «Секрет» под алыми парусами – символ веры Грина в человеческое счастье, в мечту и сказку, которая может стать реальностью.
У входа в «Каюту капитана» возвышается «ростра» – носовая часть парусного корабля, выполненная почти в натуральную величину. А внутри «Каюты» – старинные кресла, стол, украшенный инкрустацией, медный иллюминатор, английская подзорная труба, барометр, на полке – книги и звездный глобус. Эта комната первоначально служила рабочим кабинетом Грину. Здесь рождались страницы романа «Бегущая по волнам», одного из самых тонких, поэтичных, истинно гриновских произведений. В одном из писем Грин говорил о начатой работе: «Я пишу о бурях, кораблях, любви, признанной и отвергнутой, о судьбе, тайных путях души и смысле случая»…
В 1981 году в Феодосии на стене музейного здания появилось живописно-скульптурное панно «Бригантина». Так родился «Гриновский квартал». Бушприт как бы вплывающего в город корабля словно утверждает здесь право на чудесную неожиданность, праздник, ожившую сказочную мечту.
Благодаря постоянной творческой работе коллектива музейщиков, музей стал культурным центром Юго-Восточного Крыма, приобрёл известность во всех странах, где знают и читают Грина. Приезжающие в Феодосию обязательно приходят в Дом Грина, а своим друзьям советуют обязательно побывать в нём. Музей объединил творческих людей, сплотил содружество писателей и музыкантов, поэтов и художников. Яркий, карнавальный, романтический фестиваль «Встречи в Зурбагане», который ежегодно проводится на музейной площади, стал международным и проходит всегда с большим успехом.

А. Олбіус. Історія однієї містифікації.

ИСТОРИЯ ОДНОЙ МИСТИФИКАЦИИ

Альбина Олбеус


О тайном догадывайся по явному

Солон, афинский законодатель, VI в. до н. э.


Замечательные люди, талантливые и неординарные, наследием которых мы дорожим, часто представляются нам схематично-предсказуемыми даже при жизни. Их черты характера, недостатки и достоинства расплываются и деформируются, искажаясь россказнями и домыслами, а более всего линзой времени, потом и вовсе исчезают вместе с воспоминаниями уходящих из жизни современников…

Не прошло ещё и века после смерти Максимилиана Волошина, ещё недавно старики из Коктебеля вспоминали и его мать, и жену Марию Степановну, и весёлое сообщество шумных гостей. Ещё передаются изустно рассказы о поэте, похожем то ли на олимпийского небожителя, то ли на врубелевского Пана, одетом в какой-то балахон, с жгутом из полыни, поддерживающим кудрявую копну волос и с посохом в руках. О поэте, который бродил окрестностями Феодосии, а перед этим прошёл всю Европу и даже Азию. О поэте, который писал «статьи, похожие на стихи, стихи, похожие на статьи» (по замечанию И. Эренбурга). О поэте, который вначале видел свою просветительскую миссию в проповедях «буддизма, католичества, магии, масонства (он и сам был принят в масонский орден), оккультизма, теософии…». Правда, в зрелом возрасте Волошин вернулся в Православие, хотя оно и уживалось в нём с антропософскими идеями.

В конце ХIХ – начале ХХ века в интеллигентских кругах были в большой моде мистические настроения, теософия, медиумы, беседы с духами на спиритических сеансах и прочая мистика. Но рядом с таинственностью эзотерических учений (от др.-греч. ἐσωτερικός — внутренний) в среде молодых жизнерадостных людей жила потребность в  розыгрышах и мистификациях, похожих на весёлые обманы резвых детей. Помните известную присказку: «Обдурили  дурака на четыре кулака»?

Такая тяга к мистификациям была в высшей степени присуща Максимилиану Волошину и культивировалась им в кругах близких друзей.

С.О. Алімов. Дитинство – на все життя.

ДЕТСТВО – НА ВСЮ ЖИЗНЬ

Сергей Алимов


Хорошо, когда мы духом юны,

Хоть полвека на земле цветём,

И дрожат серебряные струны

В волосах и в сердце молодом.

Максимилиан Волошин

Максимилиан Волошин раскрылся как человек многообразных дарований – поэт, художник, искусствовед, философ. Но самую большую известность он оставил как создатель Дома Поэта в Коктебеле – уникального культурного центра, символа духовного братства людей, способных и стремящихся к творчеству.

Неординарны знания Волошина, и сразу бросается в глаза неординарный путь к ним. Двоечник и дважды второгодник в гимназии, студент, оставивший университет после второго курса, стал блестящим и общепризнанным знатоком гуманитарных и естественных наук, знавшим не только прошлое, но и предсказавшим многие события европейской истории XX века.

Многие современники говорили, что Волошин сохранил на всю жизнь в поведении детские черты. «Ему уже минуло двадцать девять лет, но детскость, искрящаяся детскость оставалась сутью, основой его личности», – вспоминала Маргарита Сабашникова. А поэт Л. Горнунг и в пятидесятилетнем Волошине увидел «что-то детское, обаятельное».

На всю жизнь сохранил Максимилиан Александрович детские качества, способствующие познанию. В первую очередь – умение слушать. Поэт и критик С. Маковский вспоминал: «Ни с кем не говорилось так «по душе», он был отзывчив на все необычайно и выслушивал собеседника не для того, чтобы спорить, а наоборот – увлекательно развивал высказанную мысль».

Его постоянный интерес ко всему окружающему привел к тому, что в Париже он получил имя «Господин – это очень интересно!» от его манеры откликаться этой фразой решительно на всякое известие. Необычным, особенно для России тех лет, было его по-детски радостное отношение к жизни. «Для меня жизнь – радость. Хотя может многое, что другие называют страданием, я называю радостью», – записал он в своем дневнике.

Писатель Илья Эренбург удивлялся: «Я искал правду, а он играл в детские игры… Мог бы сидеть, как Будда, и цедить истины, а он играл, как малое дитя… Он играл, даже работая; есть у него статья «Аполлон и мышь», которую иначе чем игрой не назовешь».

Игра всегда сопровождала жизнь поэта. Еще в гимназические годы у него появился талант актера. Этот дар, не нашедший сценического воплощения, заявлял о себе в повседневной жизни. Даже сложные проблемы он стремился решать в игровой форме. И вовлекал в игры своих гостей. И вот непримиримо враждовавшие много лет поэты В. Брюсов и А. Белый объединяются в веселом спектакле в честь именин Макса (так его называли все друзья).

А скромная, не элегантная поэтесса Елизавета Дмитриева превращается в таинственную Черубину де Габриак, в которую влюбился почти весь литературный Петербург.

Игровая атмосфера вокруг Волошина была той средой, говоря словами Марины Цветаевой, «которая связывала людей, творила встречи и судьбы, способствовала духовному раскрепощению и творчеству». Волошин играл, учась, работая и… даже умирая. Лидия Аренс, дежурившая у постели поэта в один из его последних дней, вспоминает: «Он вдруг спросил меня: «Скажи Лида, на какую букву легче дышать?» Я, удивленная этим вопросом, подумав немного, ответила: «Не знаю». Прошло, наверное, около получаса, когда Максимилиан Александрович вдруг сказал: «На букву «И». Сразу я даже не поняла, а потом сообразила, что он передышал весь алфавит и сделал вывод». И. Эренбург недоумевал: «Почему Волошин, который полжизни играл в детские, подчас, нелепые игры, в годы испытаний оказался умнее, зрелее, да и человечнее многих своих сверстников-писателей». И сам попытался ответить: «В лето 1914 года и в годы гражданской войны, он перестал дурачиться и попытался осознать то, чего не видел и не знал».

В. Гриб. Іван Малкович – Поет, перекладач і видавець.

ІВАН МАЛКОВИЧ – ПОЕТ, ПЕРЕКЛАДАЧ І ВИДАВЕЦЬ

Валентина Гриб

Я справді дуже щасливий у виборі

своєї професії. І всім бажаю мати

роботу, яка приносить насолоду і

душі, і, як кажуть, і тілу…

І. Малкович

Відкрите обличчя, ніжна, майже дитяча усмішка, світло-русяве волосся, що спадає на плечі з-під капелюха, довгі пальці музиканта. А ще – делікатність у всьому: у жестах, у розмові. Це – Іван Малкович, самобутній поет гуцульського краю.

Іван Антонович Малкович народився 10 травня 1961 року в селі Нижній Березів Косівського району на Івано-Франківщині в селянській родині Антося Малковича та Юлії Іванівни Малкович (Арсенич). Дід, Іван Арсенич, був відомим садівником. Батько працював будівником, шахтарем, але більш за все йому подобалось доглядати за бджолами. Іван Антонович розповідає: ,,Я виростав у селі Нижній Березів, що на Івано-Франківщині. У нас було величезне подвір’я – бережок, струмочок, гайочок – на бережку росли квіти, ягоди, опеньки… Це давало простір, і я не нудився – можна було у кожному кутику мати свою казку” .

Дитя Карпатських гір, Іван Малкович з ранніх літ убирав їхню красу, захоплювався грою троїстих музик, особливо скрипаля Киселейчука, голос скрипки якого здавався хлопцю неповторним і найкращим з-поміж усіх музичних інструментів. А ще Іван ріс надзвичайно доброю, вразливою і спостережливою дитиною. Вірші талановитий хлопчина почав писати ще в шкільному віці (свій перший вірш Іван написав у 1 класі). Приходив до редакції обласної молодіжної газети, несміливо відчиняв двері й тихо казав: “А я вірш приніс… Написалося!”. З п’яти років брав участь у виставах місцевого театру разом із батьками. У 10-11 років створив дитячий хор (на той час він навчався у музичній школі), у якому брали участь його молодша сестра Люся та її однолітки.

Згадує мати поета Юлія Іванівна: «Іванко вчився на самі п’ятірки. З першого класу писав вірші, а з третього клав їх на музику. На скрипці грав…»

Закінчив скрипковий клас Івано-Франківського музичного училища імені Д. Січинського. Вищу освіту Іван Антонович здобув на філологічному факультеті Київського державного університету імені Тараса Шевченка. На 1 курсі прийшов у літературну студію Володимира Забаштанського. А декілька місяців по тому (у 1981 році) на всеукраїнському літературному семінарі-фестивалі в Ірпені 19-річного Малковича таємним голосуванням кількох сотень літераторів було обрано ,,Найкращим молодим українським поетом”.

І.А. Малкович. Про себе і про наш час.

ІВАН МАЛКОВИЧ ПРО СЕБЕ І ПРО НАШ ЧАС

До ювілею відомого поета й видавця

Книжка повинна створювати читача.

Карел Чапек

Ніколи не давайте своїй дитині книжку,

яку б не стали читати самі.

Джордж Бернард Шоу

Іван Малкович – власник і директор видавництва “А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА”, упорядник і редактор багатьох комерційно успішних книжок для дітей, поет, скрипаль, фаховий філолог – 10 травня 2011 р. відсвяткував свій півстолітній ювілей.

За визнанням тих, хто його знає: «Це людина, маніакально віддана ідеї «особливо якісної української книги».  У 2004, 2008, 2009 рр. Малкович входить до «ТОП-100 найвпливовіших людей України» щорічного рейтингу журналу «Кореспондент».

Ми пропонуємо думки Івана Малковича, які він висловлював у спілкуванні з різними людьми, відповідаючи на питання анкет, інтерв’ю  або просто в розмовах.

– Звідки така дивна назва для видавництва, яке Ви заснували й очолюєте?

– У своїй автобіографії Іван Франко зазначає, що після коломийської тюрми від голодної смерті його врятував Степан Арсенич. Той Степан Арсенич – то мій прародич по материній лінії (дівоче прізвище мами – Арсенич). Тому мені іноді здається, що “А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА” – то така Франкова опосередкована віддяка, адже назву свого видавництва я взяв з його славнозвісного оповідання “Грицева шкільна наука”.

Перша книжка “А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГИ” – “Абетка”. І так сталося, що перша сторінка нашої першої книжки почалася з Ангела. Це сталося само собою, але вірю, що той ангел і досі з нами…

– Як би Ви самі представилися читачам?

– Такий собі малий кович галамазький. Але найчастіше мене називають поет і видавець. Я не заперечую.

– Чим для Вас пахне дитинство?

– Власноруч назбираними суницями, що нанизані на довгу стеблинку трави, тобто по-нашому — «на солімку».

– Чого Ви не змогли б пробачити іншим людям?

– Усвідомленої зради своєї Батьківщини. І ще страшенно не люблю пихатості, бо вона в моєму розумінні завжди крокує під руку з дурістю.

– Назвіть свою власну формулу успіху.

– Не зрадити своїй «первородній» мрії. В моєму варіанті це означає: гроші заради книжок, а ніяк не навпаки.

– Що означає бути вільним?

– Бути вільним — це радше бути щасливим невільником улюбленої праці, рідних і близьких людей. Ох, якби ще й самодостатньої і вільної країни!

– Що таке смерть? Чи є життя після смерті?

– Смерть забирає нас потрошку — через багатьох дорогих людей… Чи боюся я її? Можливо, боюся самотньої смерті… Письменник не може не задумуватися про це. В одному вірші, який мені дався фізично, мабуть, найважче (я був на межі виснаження, бо ніяк не міг ухопити словом той образ, який мені привидівся), я писав, що ТАМ «буду на срібних вагах гойдати сяйво ланів».

А в іншому вірші написав так:

«Тож дай мені ще трішки сили,

Бо мабуть, ТАМ — зима…

Дерева тіней натрусили,

А яблук і нема».

– Чи існує Бог?

– Хіба ви сумніваєтесь?

– Чи траплялись у Вашому житті дива?

– Траплялись — маленькі, але доволі часто. За нашою буденністю ми перестали зауважувати дуже багато повсякденних маленьких чудес. Наприклад: щасливо приземлитися у літаку в призначеному пункті.

– Що врятує світ?

– Тільки краса! Разом з великою любов’ю.